Дійові особи:
Куликов Юрій Якович – генеральний директор медіахолдингу «OБC», 40 років
Снігур Анатолій – DJ Толік, ведучий вечірнього ефіру радіостанції «OБC», 22 роки
Рудь Ірина – «Чарівна Іринка», ведуча нічного ефіру радіостанції «ОБС», 20 років
Рябченко Олена – секретар-референт медіахолдингу «ОБС», веде внутрішню документацію компанії, 25 років
– Я радий був провести ще один день у теплій компанії з вами, шановні слухачі. Проте мій час збігає, і я передаю ефір радіо «ОБС» своїй колезі, Чарівній Іринці, – цього разу серйозно і надовго. Адже з наступного тижня ді-джей Толік іде віддавати «борг Вітчизні» – мене забирають до армії. А для тих, хто залишається на хвилі «ОБС» – наступний хіт…
Анатолій Снігур «вдарив по мікшерам» та підвівся з крісла діджея. Його колега, Ірина Рудь, яка вже дві хвилини сиділа поруч у студії, здивовано кліпала очима:
– Толю, ти часом не пожартував щодо армії?
– Іруся, було б добре, якби я пожартував…А ще краще, якби наш військкомат пожартував, коли вручив моїм батькам повідомлення про призов.
– І як думаєш діяти?
– Не знаю…Може, батьки «відмажуть» в останній момент, може, самому доведеться щось вигадувати…Та й армія сьогодні – не таке «всесвітнє лихо», як це було років десять тому.
– Толю, та ти що?! Яка армія? У тебе ж кар’єра! Ти ж минулого тижня казав, що тебе мають «просувати» на посаду керівника відділу новин! До речі, «Кулик» в курсі твого призову?
«Куликом» ведучі радіостанції «ОБС» називали генерального директора компанії Юрія Куликова. Від перспективи розмови з Юрієм Яковичем у Анатолія аж щелепи звело:
– Після ефіру домовився про зустріч…Тепер думаю, чи не вигадати якусь хворобу, аби до нього сьогодні не заходити…
– Так, Толю, навички перед розмовою у військкоматі відпрацьовуєш? Назви своїх хвороб будеш там вигадувати. – Юрій Якович непомітно зайшов до студії і тепер стояв на порозі, якось недобре усміхаючись. – Іринко, вітаю, вдалого ефіру, а ти, хлопче, – ходімо зі мною. Маємо поговорити.
У своєму кабінеті Юрій Куликов, влаштувавшись у кріслі, не зводив очей зі свого підлеглого.
– Розповідай, Анатолію. Як так сталося, що тебе забирають до армії?
– Юрію Яковичу, я й сам не знаю. Наше українське військо, як монголо-татарська орда, – забирає усіх, нікого не шкодуючи…
– Обережніше з метафорами, хлопчику! Тебе послухати – одразу стає зрозуміло, чому нашій країні бракує розумних захисників. Але менше з тим. У тебе в інституті хіба не було військової кафедри?
– Була… Та я якось на неї не зважав…
– Ясно – твоя звичка від усього «відкошувати» тебе і згубить, напевно… І що будемо робити?
– Юрію Яковичу, все буде гаразд. Я удам, що жодного повідомлення з військкомату не одержував, батьки мені нічого не передавали, і працюватиму далі. Як Вам такий варіант?
– Толю, не підходить мені цей варіант. По-перше, ти півгодини тому на все місто й область «роздзвонив» про свою військову службу. По-друге, працівники військкомату шукатимуть тебе і на робочому місці. Гарна «картина олією» вийде, якщо тобі військові чоботи і кашкет принесуть просто у студію прямого ефіру!
– Дійсно, непогана…Утім, що я кажу – усе це дуже погано! Мені зовсім не подобається перспектива поступатися кар’єрою задля військової служби!
– Доведеться, Анатолію. Принаймні, усе до того йде. До речі, твоє повідомлення з військкомату буде потрібне нашій Оленці – на якійсь же підставі тебе необхідно буде звільняти…
– Юрію Яковичу, зачекайте із звільненням! Ну, відкрокую я плацом місяць, потім повернуся!
– От коли повернешся – тоді й поговоримо. А поки розмову закінчено, хлопче.
***
Наступного ранку Юрій Куликов зайшов до офісу похмурий – мало не забув привітатися зі своїм референтом.
– Оленко, вибач, доброго ранку. Каву з молоком і візьми з собою особову справу Снігура.
– Добре, Юрію Яковичу…А що трапилось?
– Поки – нічого особливого, дорогенька. І маю надію, що у майбутньому також нічого не трапиться. Чекаю на тебе за 5 хвилин.
Коли каву було випито, а Оленка відшукала у купі папок під столом особову справу Анатолія Снігура і тепер сиділа напроти шефа з уважним виразом на обличчі, Юрій Куликов зрештою промовив:
– Оленко, наступного тижня нашого діджея Толіка забирають до армії. Тому тобі необхідно буде взяти у нього повідомлення про призов і оформити звільнення на цій підставі. І, до речі, не забудь сказати нашій бухгалтерії, аби дівчата вчасно розрахували хлопця.
– Не забуду…Юрію Яковичу, а можна Анатолія звільнити «за власним бажанням»?
– Не знаю…А чому запитуєш?
– Ну… – Оленка зашарілася. – Річ у тім, що я військовий облік наших працівників не веду…В особовій справі Анатолія не вказано, що він перебуває на обліку…
– Неподобство. А чому ти не ведеш військовий облік, Олено?
Оленка ще більше зашарілася:
– Бо не вмію, Юрію Яковичу… Та й часу у мене не так багато на підтримку наших кадрових «паперів» у належному стані…
Куликов зітхнув.
– Казна-що! Немає на вас наглядача з багнетом…Дитячий садок, а не радіостанція!
Поки Юрій Куликов давав волю емоціям, Олена помалу «вростала» у крісло. Зрештою Юрій Якович зупинився, аби подих перевести, а його референт наважилася запитати:
– То як, Юрію Яковичу? Оформлюємо звільнення Снігура «за власним бажанням»?..
– Як мені це все не подобається…Та що вдієш – оформлюй, нехай Анатолій пише заяву, я завізую…
***
Минуло два тижні. Анатолія Снігура розрахували, виплативши преміальні як компенсацію за «нестандартні обставини». Ведення ефірів поділили між собою четверо ведучих, кожен з яких одержав доплату за переробіток. Здавалося б, усе гаразд, і можна працювати далі. Але…
– Юрію Яковичу, тут із військкомату телефонували… – профіль Оленки виглядав з-за дверей кабінету Куликова. – Сказали, що невдовзі прийдуть з перевіркою.
– Перевіркою чого, Оленко? – Юрій Куликов тільки зітхнув.
– Особові картки перевірятимуть – так мені сказали, принаймні… І ще там багато чого, я не запам’ятала…
– Олено, – у Юрія Куликова поступово псувався настрій. – Якщо ти ще раз хоча б що-небудь забудеш або не зробиш – я власноруч підпишу наказ про твоє звільнення на підставі невідповідності обійманій посаді! Шукай інформацію щодо перевірок військового обліку! І не турбуй мене більше безглуздими запитаннями!
***
Два дні поспіль надвечір Юрій Куликов сидів у барі зі своїм шкільним товаришем. Після бесіди «ні про що» керівник «ОБС» поділився останніми новинами: про діджея Толіка, про недолугість секретарки Оленки, про дзвінок з військкомату і про власну нелегку долю.
– Отакі справи, друже…Особисто я не здивуюся, що рішення про перевірку на предмет ведення військового обліку «визріло» після факту призову нашого Анатолія… І вистачило ж йому розуму повідомити про свою військову службу просто в ефірі!.. Як тут не згадати про неофіційний «переклад» абревіатури нашого радіо – «Одна Баба Сказала…».
Комментариев нет:
Отправить комментарий