Дійові особи:
Колесник Петро Якович – директор логістичної фірми «Кремінь».
Ольхович Світлана Миколаївна – кадровик.
Лисак Олег Дмитрович – вахтер, 68 років.
Сергій – офіс-менеджер.
Фірма «Кремінь» жила тихим, мирним життям. Мала невеликий штат – кожен в колективі займався своєю справою. Директор фірми усвідомлював, що успіх його бізнесу цілком і повністю залежить від людей, а тому цінував своїх співробітників. Працівники, у свою чергу, поважали керівника. «Де б ми ще зустріли такого шефа?» – любили казати вони. І жартували: «З нашим Яковичем одна проблема: нема на що родичам поскаржитися. Аж нудно!». Особливо підлеглим імпонувало те, що Петро завжди залишався з ними, а не виступав проти них. Міг і добрим словом допомогти, і порадити. А якщо потрібно – і насварити, без цього теж нікуди. Але завжди робив це тактовно.
А ще він дбав про комфорт колег: довго чекав нагоди замінити старі комп’ютери на нові, просив людей потерпіти, і нарешті знайшов таку можливість – вклав чимало коштів, проте в один чудовий день фірмова вантажівка доставила до офісу сучасні комп’ютери, монітори з рідкокристалічними екранами, диски з програмним забезпеченням та двох консультантів, які мали все це встановити та налаштувати.
***
Офіс-менеджер Сергій радів своєму новому комп’ютеру як ніхто. Він навіть прибрав зі столу безлад, який став звичним для нього. У цей момент до офісу зайшов вахтер Олег Дмитрович.
– Вітаю, Дмитровичу. Бачите, облаштовую своє нове робоче місце, а, точніше, старе-нове. Тепер з’явиться можливість нормально працювати. Зі старими машинами часто виникали проблеми, – не приховував емоцій Сергій. – Чув, у вас теж з’явився персональний комп’ютер, вже освоїли нову техніку? – посміхаючись, запитав Сергій, витираючи клавіатуру.
Заклопотаний Олег Дмитрович не знав, що відповісти парубку. Чоловіку, на якийсь момент навіть стало соромно.
– Що тобі сказати Сергію… Це вам, молодим, всіляка техніка за радість. І чим складніша вона – тим вам цікавіше. А нам що? Я вік прожив, не знаючи, що таке комп’ютер. І раптом мене ставлять перед фактом, що тепер я маю працювати за комп’ютером, керувати всілякими пультами і ще багато чого в мої обов’язки буде входити. Все й не запам’ятав, – засмучено сказала чоловік.
– Так, Дмитровичу, щось я не подумав, – зніяковів офіс-менеджер. – І що думаєте робити, звільнятися? – запитав він у чоловіка.
– Ну, чому ж звільнятися, – відповів вахтер. – Я ж не відмовляюся від роботи. Готовий вчитися, пізнавати щось нове, удосконалювати свої знання. Адже, якщо мені за 50, це не означає, що я нездара.
Олег Дмитрович полюбляв пожартувати, віднімаючи роки від свого віку.
– Але я ось що собі подумав: якщо мені доведеться виконувати інші обов’язки, працювати з новою для мене технікою, то нехай підвищують на посаді – до вахтера другого розряду… І зарплату, відповідно.
Дивуючись і по-доброму заздрячи запалу вахтера, Сергій запитав:
– То що, ідете на курси, чи вдома є кому вас навчити?
– Якщо чесно, я сподіваюся на те, що мене фірма буде навчати, адже за її ініціативою змінили обладнання, – неоднозначно відповів чоловік. – Зараз піду до Петра Яковича. Адже відтоді, як на моєму робочому місці встановили всю цю новомодну техніку, боюся працювати. Раптом натисну не на ту кнопку і лиха накою?..
***
Ситуація, що склалася, не давала спокою Петру Яковичу. Щойно двері закривалися за одним співробітником, в них одразу стукався інший. Петро Якович, який ще дуже молодим став керівником і пропрацював на високих посадах багато років, не міг збагнути, що багато людей його віку не вміють навіть вмикати комп’ютер – не кажучи про навички роботи з ним, а тим більше про знання складних програм. Він не врахував, що ідея полегшити людям життя, підвищити ефективність їхньої праці в реалізації виявиться настільки складною – адже майже третина співробітників його компанії були людьми передпенсійного та пенсійного віку, які не були знайомі з ПК особисто… Ввечері директор вирішив, що мусить негайно поговорити з кадровиком. Пішов до неї – але в кабінеті вже не горіло світло. Проте наздогнати колегу йому все ж таки вдалося – вже біля виходу.
– Сьогодні в мене було безліч гостей, Світлано Миколаївно. Виявилося, багатьох наших співробітників доведеться навчати навичкам роботи з комп’ютером з нуля. І більшість з них, хто не живе разом з дітьми та онуками, які можуть усього навчити, хочуть, щоб ми відправили їх на курси, посилаючись на те, що з новим обладнанням на «ви». Наприклад, наш вахтер, Олег Дмитрович.
– Чому це? – здивувалась жінка. – Їм і так зробили послугу, придбавши комп’ютери. Стільки коштів вклали! Люди якось самі навчаються та звикають.
– Ваша правда, але… Олег Дмитрович – людина хороша. Проте в силу віку йому буде тяжко сприймати стільки нової інформації. Адже відповідальності побільшало: відеонагляд, автоматизоване відкриття воріт, перевірка протипожежного інвентаря, справності сигналізації, перевірка відповідних документів з наявністю вантажу…
– Петре Яковичу, що ви плануєте робити? Ситуація делікатна...
– Я пропонував би йому піти на пенсію… – невпевнено відповів начальник. – А на його місце взяли б людину, яка працювала на аналогічній посаді і вже має усі необхідні знання… Але він стільки років віддав нашій організації…
Так… Петро Якович дійсно усвідомлював, що успіх його бізнесу залежить від співробітників. І його за це поважали. Але він лишався керівником, і тому часто ставав перед вибором, як вчинити: «по-людськи» або «по-шефськи».
Підготувала
Катерина Гарманчук
Запитання:
1. Враховуючи описані обставини, чи можна на законних підставах звільнити Олега Дмитровича?
2. Якщо вахтер не захоче звільнятися, чи повинна фірма оплачувати навчання?
3. Чи можна дану ситуацію оцінити як невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації?
4. Чи може вахтер вимагати від керівництва підвищення розряду та зарплати? Якщо так, то за яких обставин?
.jpg)
