Данкович Діана Василівна – директор компанії «Валон».
Брюлова Галина Григорівна – кадровик.
Семашко Ярослав Олександрович – керівник служби безпеки.
Боруйко Антон – системний адміністратор.
Лисайкіна Варвара – секретар.
Офісом вже півдня сновигали люди в уніформі – безцеремонно заходили у кожний кабінет, чіпляючи камери спостереження. Співробітники компанії «Валон» розуміли, чому усе це відбувається, але їхньому обуренню не було меж. Адже вони щиро вірили: стежити треба за діями робочих на виробництві, а не за працівниками офісу, лояльність яких є беззаперечною. Все ж таки, сімейний бізнес – кожен один одному чи то брат, чи то сват.
Тим не менше, судячи з останніх подій, в компанії повіяло холодом.
Усе почалося із скандального звільнення одного із менеджерів, який нахабно, просто через корпоративну пошту «зливав» інформацію конкурентам. Секретні дані, звісно, залишилися за сімома замками, але кількох клієнтів компанія втратила.
Надійні кадри – це нагальна необхідність та рідкісна цінність для компанії. Захищати свої «кордони» для роботодавця нелегка справа, особливо за наявності спритного конкурента. Якщо керівник відкриває двері для нових фахівців, він має бути готовий до того, що не завжди вдається дружньо попрощатися із підлеглим. Є ризик «виховати» першокласного фахівця для конкуруючої фірми, або ж «пригріти» нечистого на руку працівника. Застрахувати компанію від таких ситуацій – неможливо, а от боротися – варто. Методи ж обирають на свій розсуд, головне, аби закону не суперечили.
Що стосується встановлення відеоспостереження, то тут співробітники виявили деякий спротив, адже запис кожного кроку на камеру ні у кого не викликав захвату. Саме це намагався пояснити системний адміністратор Антон керівнику служби безпеки.
– Ярославе Олександровичу, запевняю вас, що встановлення камер спостереження – це зайва трата коштів! Таке враження, що тут повний офіс злочинців, які в будь-який момент готові підкласти свиню директору! – розпинався сисадмін.
– Стільки галасу з нічого! Планувалося, що камери будуть встановлюватися після робочого дня. Співробітники навіть не помітили б їх. Зрештою, чого ви усі боїтеся: працюйте чесно, й проблем не буде! Як показує практика, опираються контролю саме недисципліновані співробітники, – не припиняв дивуватися Ярослав Олександрович. – Наш колишній колега – шпигун-початківець – яскравий приклад того, що не варто довіряти на слово, обов’язково треба перестрахуватися.
– Відверто кажучи, такі методи не підуть на користь мотивації людей. Думаю, було б достатньо декількох обмежень. Наприклад, відслідковувати активність співробітників в Інтернеті, моніторити корпоративну пошту та блокувати соціальні мережі. Камери спостереження у даному випадку неефективні, але ж часу вкрадуть добряче, – не вгамовувався Антон. – І взагалі, це порушення прав людини.
– Ти перебільшуєш! Це питання я неодноразово обговорював із директором – безпека компанії важливіша за настрій у колективі. Впевнений, що відеонагляд сприяє збільшенню робочих годин, автоматично відкидаючи непотрібні балачки та п’ятихвилинки курців, – відстоював свою точку зору Ярослав Олександрович.
– Побачимо, що дадуть нам такі жорсткі методи на благо компанії… – сумно зіронізував Антон, який хоч і був комп’ютерним генієм, але опинився в одній компанії з колегами з інших відділів.
* * *
Несучи документи на підпис директора, кадровик Галина Григорівна наштовхнулась у коридорі на балакучого секретаря Варвару. Завдяки цьому рупору у людській подобі офісний персонал знав усі новини та плітки. І нащо дирекція викинула стільки грошей на новітні камери спостереження, якщо є штатний всезнайка?
– Галино Григорівно, ось ранком статтю цікаву читала – про «чорні списки» співробітників, які роботодавці «зливають» в Інтернет, щоб попередити інші компанії про недобросовісних працівників. Дивно бачити такий альтруїзм в бізнес-середовищі, – розпочала розмову Варвара.
– Особисто я ніколи не звертала уваги на такі списки, адже інформація з мережі не завжди достовірна. Але знаю, що наш HR-менеджер перевіряє таким чином кандидатів, – відповіла кадровик.
– Це такий собі витончений спосіб залякати співробітника: або виправляєш помилку, або на тебе чекає звільнення із «чорною міткою», – як фільм жахів, описала Варвара сюжет співробітництва працівника та роботодавця.
– Я не юрист, але думаю, що такі «жертви» невдоволених роботодавців мають повне право подавати до суду – не завжди роботодавець достовірно може довести вину, а людині залишається пляма на професійній репутації, – Галина Григорівна завжди бачила в оточуючих кращі риси.
– Чула, що на місце недобросовісного менеджера вже знайшли кандидатуру? – запитала Варвара, адже не знала подробиць.
– Я скажу навіть більше: цей новенький – це син нашого головного бухгалтера. Випадковість, чи не так? – посміхнулась кадровик, але раптом задзвонив її мобільний – на екрані висвітився номер директорки. Кадровик одразу стала серйозною, кинула колезі коротке «Бувай!» і зникла.
* * *
– Доброго дня, Діано Василівно! – максимально бадьоро привіталася кадровик, и поклала на стіл директора папку з документами.
– Півгодини назад він був добрим! Щойно закінчилась співбесіда з новеньким! Таке враження, що він сюди відпочивати прийшов. Здавалося б, молодий та недосвідчений, а стільки нахабства, – сердилася шефиня.
– Та помітила я, коли він мені документи приносив, – кивнула кадровик. – У нього навіть паспорт недійсний, уявляєте? 25 рочків вже стукнуло, а хлопчик не додумався нове фото вклеїти. Я йому сказала, що не зможу оформити відповідні документи. А він мені відразу нагадав, хто його мама – буцімто фотку принесе, коли матиме на це час. Діано Василівно, дорогенька, ну скажіть мені відверто: чому ви йому на двері не вказали?
– Відверто не скажу, – зітхнула жінка. – Все дуже складно. Кому, як не тобі, розуміти, що наша компанія в цьому плані дуже специфічна. Але вказати на двері сину головного бухгалтера не можу навіть я. Тому доведеться «виховувати» молодого, благо, що в іншому відділі. Головне, щоб дотримувався субординації та не накоїв дурниць.
– У колективі професіоналів він навряд чи приживеться, тому невдовзі добровільно звільниться, можливо, навіть паспорт не встигне поновити. Як мінімум, камери покажуть, чим він буде займатися на своєму місці. Впевнена, що не роботою з клієнтами і написанням звітів… – завершила розмову Галина Григорівна.
Підготувала
Тетяна Вареник
1. Чи має право роботодавець без відома персоналу встановлювати в офісних приміщеннях будь-які технічні засоби, які призначені для збору інформації (камери спостереження, прилади для прослуховування, програми для читання історії електронного листування)? Якщо ні, то яку відповідальність несе керівництво компанії за такі дії? Чи можна на основі таких доказів звільнити працівника?
2. Чи законне існування «чорних списків» колишніх співробітників? Якщо ім’я претендента на вакансію є у подібному списку, чи може роботодавець використовувати це як аргумент при відмові надання робочого місця?
3. Що загрожує роботодавцю за працевлаштування у компанію працівника з недійсним паспортом?
4. Як можна врегулювати питання протекції близьких родичів при прийомі на роботу? Які заходи може використовувати роботодавець, щоб запобігти цьому (внутрішні корпоративні правила, відповідний пункт у трудовому договорі або контракті та ін.)?
5. У разі якщо працівник при прийомі на роботу не підписував жодних документів про нерозголошення корпоративної інформації, чи може роботодавець притягнути його до відповідальності за нанесення шкоди?
Комментариев нет:
Отправить комментарий