Дійові особи:
Лебідь Іванна Анатоліївна – 34 роки, керівник PR-відділу агенції «Проект-Інфо», володіє частиною капіталу компанії;
Марущак Олеся Вікторівна – 23 роки, заступник керівника PR-відділу «Проект-Інфо», термін роботи на посаді – шість місяців.
– Лесю, за годину я чекаю від тебе звіт за останній місяць. І де угода та кошторис від твого останнього клієнта?
– Пані Іванно, кошторис ще на узгодженні. Ви ж знаєте, ми корегуємо медіаплан – клієнт планує ребрендувати бізнес. А звіт у вас буде за півгодини…
– Лесю, дорогенька, звісно, я знаю, що ти в останній момент переробляєш медіаплан. Також я пам’ятаю, що ідея ребрендингу у клієнта виникла ще три місяці тому, а ти здогадалася поцікавитися нею тільки позавчора. Боже, і це – мій заступник, моя «права рука», можна сказати… Що ти будеш робити, коли я піду в декретну відпустку?!
Леся Марущак вирішила промовчати. «З вагітною жінкою сперечатися не варто, тим паче, якщо вона – твій безпосередній керівник», – лише подумала вона і взялася готувати звіт. Утім, спокійно попрацювати їй не вдалося – раптово пролунав телефонний дзвінок, на дисплеї світився номер босса Віталія Мостицького.
– Мабуть, сьогодні просто такий день, – промовила сама собі Леся і зняла слухавку. – Так, Віталію Андрійовичу, я слухаю.
– Лесю, це ти?.. А Іванки немає в кімнаті?
– Є, перемкнути виклик на неї?
– Ні, не потрібно. Серденько, зайди до мене на півгодинки. – Віталій Андрійович від’єднався, не чекаючи відповіді.
Тут необхідно пояснити. Існують лише дві причини, з яких пан Мостицький міг говорити із лагідними нотками в голосі. По-перше, дружнім тоном босс зазвичай відмовляв у наданні позапланової відпустки, матеріальної допомоги або додаткового вихідного. По-друге, добрим та ласкавим Віталій Мостицький ставав, коли йому було щось вкрай потрібно. Щось таке, що не належало до безпосередніх обов’язків підлеглого. Леся усе це знала, тому зайшла до його кабінету без ентузіазму та приготувавшись до найгіршого.
Віталій Андрійович зустрів Лесю мало не з розкритими обіймами. Після кількох компліментів на зразок: «маєш гарний вигляд» й «о, зачіску змінила!» керівник перейшов до справи:
– Серденько, як ти знаєш, Іванна за два місяці піде у декретну відпустку. Набирати людей з нашою реальністю у мене немає можливості, та й тобі звикати до нового керівника буде складно… З іншого боку, я за тобою давно спостерігаю, – здається, ти вже «дозріла» до керівної посади і виконання більшого обсягу обов’язків. Тому в мене пропозиція: на час декретної відпустки Іванни Лебідь, тобто протягом двох років, ти виконуватимеш обов’язки керівника PR-відділу. Що думаєш з цього приводу?
Олеся з цього приводу думала дуже багато. І не перший день. Звичайно, вона передбачала, що Мостицький намагатиметься «вбити двох зайців»: і заощадити на новому працівнику, і зберегти нормальні відносини в колективі. Проте радіти такому рішенню босса вона не поспішала:
– Віталію Андрійовичу, звичайно, я вдячна вам за те, що вірите в мої здібності професіоналізм… Щоправда, у мене період не з легких: останній клієнт, потужна фармацевтична компанія проводить ребрендинг, відповідно, змінює хід PR-кампанії… Та й інших клієнтів необхідно вести, а їх у мене аж четверо… Я все ж таки побоююся передавати своїх клієнтів одній з наших дівчат-«аккаунтерів» – особливо компанію-фармацевта.
– Лесю, сонечко, усе на твій розсуд! – посміхнувся Віталій Андрійович. – Звичайно, я обіруч за те, аби ти продовжувала вести своїх замовників. Просто до твоїх обов’язків на час декретної відпустки додасться функція управління відділом, зокрема участь у затвердженні бюджету агенції, контроль роботи аккаунт-менеджерів, планування роботи нашого прес-центру… Звісно, ти підтримуватимеш стосунки з нашими «стратегічними» партнерами – те, що поки робить Іванка. А часу на все має вистачити. Я навіть для тебе тренінг з тайм-менеджменту замовлю, аби ти вміла організовувати свою діяльність і діяльність відділу. Згода?
«Так, схоже, наш босс хоче «усе і задарма»… Ох, Віталію Андрійовичу, я вам зараз дам…інформацію для роздумів…» – Леся змогла зосередитися і якомога спокійніше відповіла:
– Віталію Андрійовичу, я, звісно, розумію, що рішення ухвалене вами вже давно, і ви тепер питаєте для «годиться»… Звичайно, я погоджуюсь – комусь треба виконувати обов’язки Іванни Лебідь. Дозвольте лише одне питання: як це відобразиться на моїй зарплатні?
Посмішка поволі зникала з обличчя Віталія Мостицького.
– Лесю, ти краще думай про майбутнє управління PR-відділом, а не про свої меркантильні інтереси! Де твоя турбота про розвиток компанії? Я тобі так скажу: підвищення зарплати не обіцятиму: реальні умови не ті, щоб жити «на широку ногу». Зумієш підняти рентабельність відділу, поки виконуватимеш обов’язки Іванни, – підвищиш і власну зарплату відповідно. Так, у мене більше немає часу на розмови: про твої нові обов’язки на час декрету Іванки ми домовилися, можеш іти та працювати далі. – Мостицький мало не виставляв Лесю за двері.
З будь-якою новиною слід «переночувати» і не поспішати з реакцією. Леся про це пам’ятала, тому вирішила не наражатися на суперечку з боссом, а мовчки пішла у свій кабінет. Протягом решти робочого дня вона якось пережила надмірну емоційність Іванни, складну телефонну розмову з клієнтом, тричі корегований звіт за останній місяць. І лише вдома згадала про розмову з боссом. Після роздумів прийшло рішення, яке Леся наступного дня і повідомила Мостицькому:
– Віталію Андрійовичу, я вирішила на час виконання обов’язків Іванни Лебідь передати своїх клієнтів підлеглим аккаунт-менеджерам: таким чином я зможу реалізувати максимум корисних рішень для розвитку PR-відділу.
– Лесю, серденько, я тобі ще вчора казав: вирішуй сама, як тобі краще, аби відділ продовжував працювати. У тебе ще щось для мене?
– Так, Віталію Андрійовичу. Я можу розраховувати на переведення на посаду керівника відділу на час декретної відпустки?
– Ні, серденько. Іванна напередодні висловилася проти такого кроку, – певний час до народження дитини вона працюватиме вдома, і я не маю права її позбавляти повноважень. Крім того, вона пообіцяла тримати «руку на пульсі» –ти ще дуже молода і недосвідчена. Та й зрештою – невже зміни у паперах настільки важливі?
Леся правила своє далі:
– Тобто, Віталію Андрійовичу, я виконуватиму обов’язки Іванни безкоштовно? А потім у мене навіть не буде доказів про те, що у мене є досвід на керівній посаді?
– Серденько, а кому ти плануєш це доводити? Я і так знаю, що ти – розумниця… Чи ти надумала звільнятися? – Віталій Мостицький знову посміхався, але трохи напружено. Леся вже не могла стримувати емоції:
– Зранку я звільнятися не планувала. А після нашої розмови обов’язково над цим замислюватимусь!.. Дозвольте піти?
– На своє робоче місце – так, звичайно. З компанії я тобі піти не дозволю. Принаймні, у найближчі два роки. – Віталій Андрійович підвівся з крісла, завершуючи розмову.
***
Минув рік. Леся Марущак успішно поєднувала роботу «за себе і за того хлопця»: вела клієнтів, керувала відділом, навіть допомогла компанії отримати більше коштів з існуючих замовників шляхом надання додаткових послуг. Зарплатню їй не підвищили – Віталій Андрійович щомісяця лише віддавав їй конверт «з премією», за його власним висловом. Про те, що ситуація не є нормальною, Леся замислилася після діалогу з черговим замовником. На перемовинах клієнт поцікавився, чи має право Леся як заступник керівника PR-відділу агенції ухвалювати стратегічні для компанії рішення.
– Звичайно, – відповіла Леся. – Адже наразі я виконую обов’язки свого керівника.
– А чому я маю вам вірити? – посміхаючись, запитав замовник…
Тоді Леся зрозуміла: вірити не можна нікому. А ще вона вкотре переконалась: нічого немає більш вічного, ніж тимчасове.
1. Чи має право Леся Марущак на офіційне підвищення на термін тимчасового виконання обов’язків свого керівника?
2. Як тимчасове виконання обов’язків впливає на зарплату працівника? Яким чином це має бути оформлено у внутрішньому діловодстві?
3. Роз’ясніть процедуру оформлення документів у випадку звільнення працівника, на якого тимчасово покладено обов’язки.
С.Фальова
Комментариев нет:
Отправить комментарий